Lama

Гурт «Lama» став відомим в Україні відносно недавно, проте їх уже називають гуртом «хітів». Їхні пісні прості для сприйняття, проте мають філософський підтекст. Як каже солістка гурту Наталя Дзеньків, легкості у піснях досягають завдяки тому, що шукають золоту середину між підходом до глядача і заглибленням у філософію. Наталя, або, як її називають, Lama, — надзвичайно проста у спілкуванні людина. Здається, немає запитань, на які вона не хоче відповідати. Відчувається, що цій людині вдалося досягти у житті поставлених цілей, знайти потрібний баланс між творчістю та особистим життям.

— Я маю власну філософію. Всі інші моменти, релігії – це лише для мого розвитку. Я щось читаю, чогось навчаюся, але не факт, що я це прийматиму, наслідуватиму.

— Відомо, що після концерту Bon Jovi у Німеччині ти вирішила стати співачкою. А як почала писати тексти?

— Тоді я була ще молодшою, і мене вразило саме дійство, яке відбулося на концерті. І рішення співати, і поштовх до написання текстів виникли саме тоді.

— А що формувало тебе і формує твої тексти — книжки, музика?

— Багато чинників. Свого часу переслухала виконавців різних стилів — Мадонну, Massive Attack, Depeche Mode, Мерліна Менсона, Queen, зараз взагалі стала менше слухати музику, щоб не було впливу на мою творчість. Щодо книжок, то Фреді Меркурі взагалі не читав, але писав абсолютно геніальні тексти. А мої пісні — вони про мене, про ситуації, які відбувались у моєму житті. Кожен по-різному піше свій текст. Хтось придумує історії, інші читають безліч книжок і на основі цього пишуть пісні.

— Життя, судячи з пісень, було насиченим...

— Життя справді було насиченим... і це виливається у пісні — історії кохання, події, які мали на мене вплив. Я сама для себе знаю, що над нами є якась вища енергетична площина, там уже все запрограмовано, там уже є написані тексти. Ти наче придумуєш, але насправді все йде звідти. От не кожна людина може створити гарний будинок чи написати текст... Є речі надсвідомі, яких я не можу конкретно окреслити — чому так, чи стається воно само, чи я так відчуваю і тому у мене виходять саме такі пісні. Але я ніколи не пишу тому, що треба.

—  Тебе завжди асоціюють з Індією, східними філософіями. Якою, власне, є твоя філософія, життєве кредо?

— Я маю власну філософію. Всі інші моменти, релігії — це лише для мого розвитку. Я щось читаю, чогось навчаюся, але не факт, що я це прийматиму, наслідуватиму. Адже це моє життя, воно завжди буде іншим. Як на мене, кожен має обирати те, що потрібно йому. Я ніколи ні у що фанатично не заглиблююся — індійську чи іншу культуру. Перш за все важливо те, чим я живу, мій досвід, мій багаж. Все решта тільки допомагає. Філософія — це і є наше особисте життя. Я, наприклад, завдяки різним філософіям дійшла до того, що не вживаю м'яса, хоча раніше їла, але завдяки ведичній культурі я зрозуміла, що не хочу. Я хочу поїхати до Індії у ведичний центр, це має бути поїздка для душі, але часу на це наразі не маю.

— Тобто можна сказати, що твоє гасло — пізнавай все, бери найкраще...

— Так пізнавай все, бери найкраще. І не фанатій у жодному разі, не підкоряйся чомусь. Все має бути не над тобою, а ти маєш бути у центрі всього.

— Ти неодноразово говорила, що тобі сняться віщі сни, щодо назви — Lama також?

— Так, це правда, але останнім часом сни були не дуже добрі, і я би не хотіла про це розмовляти. Іноді це навіть не сни, а видіння. Часто вони пов'язані з моєю творчістю.

— Що є головним у твоєму житті, крім творчості?

— Для мене родина, кохана людина — це основне. Ми відзначаємо свята з родиною, на Великдень завжди приїжджаємо до Івано-Франківська.

— Коли вийде англомовний альбом гурту «Lama»? Ви працюєте над третім альбомом, про що будуть нові пісні?

— Ми тільки почали перекладати першу пісню з другого альбому «Світло і тінь» — «З джерела». Було багато перекладів, поки ми не домовилися про латиноамериканський лейбл. Ми ведемо переговори з іноземними компаніями, як уже зазначалося, зацікавленість є навіть у Латинській Америці, але більш предметно про це говоритимемо, коли будуть підписані контракти.

Щодо третього альбому, то зараз написано кілька пісень. Звичайно, там також йтиме мова про кохання, але, крім того, є пісні, що розповідають більше про життя, його зміст, про задум життя — чому людина живе, чому її немає, про ті моменти, які я можу знати наперед, про реінкарнацію.

— А ніколи не було бажання, як Скрябін чи Вакарчук, написати пісню про ситуації в країні?

— Сказати хочеться завжди. Торкнутися цього у піснях... я не бачу сенсу. Раніше це мене дуже зачіпало, хотілося сказати все прямим текстом, але балаканини і так вистачає, ми робимо свою роботу і своєю працею доводимо професійність.

— Не було бажання підкорити російський музичний ринок?

— Я точно знаю, що російською не співатиму. Я вважаю, що спочатку треба робити англомовний альбом, розкрутитися там. Так склалося, що все чуже, яке прийшло звідкись люблять і поважають. Англомовний продукт пройде у Росії, і не доведеться співати російською. На мій погляд, краще співати англійською. Я нічого не маю проти російської мови, але таке моє ставлення — або те, або це. У мене не буде роздвоєння.

— Останнім часом тебе щораз частіше помічають на різних світських вечірках, це намагання бути у цій тусовці?

— Як на мене, я дуже рідко буваю на таких заходах, і то тільки забігаю ненадовго. Це потрібно для артиста. Я не є прихильником світських вечірок, це не моє.

— 23 квітня розпочинається ваш перший всеукраїнський тур...

— Так, ми до нього фактично п'ять років готувалися. Він триватиме півтора місяці, закінчиться у червні в Житомирі. Побачимо, хто є нашими прихильниками. Я дуже хвилююся, але хочу відчути енергетику людей, показати їм, як ми працюємо на живо. Це буде потужне європейське шоу, оригінальне світло, звук, драматургія. Не буде помпезності, летючих тарілок, ми все зробимо зі смаком, це головне. Все буде справжнє.

— Традиційне для цього часу запитання — чи може вплинути криза?

— Наш тур не буде скасовано за жодних обставин.

— Щодо справжності у шоу-бізнесі, виникає запитання, чи потрібні комусь таланти, чи все залишається на рівні бізнесу — зараз усіх цікавлять різноманітні шоу, після яких таланти так і не стають відомими?

— Шоу. Хтось створює, хтось гроші заробляє. Є люди, які когось використовують. Можливо, є домовленості, що хтось стане зіркою. Але, якщо це харизматична людина, артист, який може робити музику, він у будь-якому випадку пройде. Якщо це випадковість, то випадковість.

Мій випадок показує, що, можливо, це доля. Я дуже хотіла, але не мала грошей. Та можливо, що мені і допомогло таке моє непрагматичне ставлення до всього, я такий романтик у рожевих окулярах, я мала сильне бажання. Доля звела з Віталіком Телезиним. Він також тоді не був продюсером, працював на радіо, Звичайно, він був технічно підкований, знав, як робити аранжування. Помалу разом вчилися. Звісно, довелося пройти через проблеми, жахи, ми двоє таких романтиків думали, що все буде легко і швидко, а написаної пісні достатньо, щоб донести її до слухача. Однак головне — наполегливість і велике бажання.

Наталія Єфіменко  ZAXID.NET

http://zaxid.net/article/39329/

Вакарчук

— Чому у нас в Україні так багато пам’ятників героям, які полягли мученицькою смертю?.. Чому так мало героїв, які виграли? Де наші адмірали Нельсони, де наші Джорджі Вашингтони?

«Дайте мені хвилинку і зараз розпочнемо», — привітався зі мною Святослав Вакарчук. «Добре, я ще встигну дочитати розділ із книги Матвія Ганапольського «Кисло-солодка журналістика» про те, як правильно брати інтерв'ю», — усмішка у відповідь. Хвилинкою Святослав Вакарчук не обмежився, бо виявилось, що Матвій Ганапольский — його давній товариш. Поки я перегортала сторінку за сторінкою, Святослав та Матвій спілкувалися по телефону. Про що? Звісно, це таємниця! Але відповіді на запитання в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET не менш потаємні.

— Про проект «Вночі»... «Якісна музика і дуже особиста», — кажуть експерти. Музика начебто мала бути більш камерною, проте після концертів, зокрема львівського, стає очевидно, що вона перейшла цю межу...

— Такі перетворення відбуваються через інтерес публіки. Наша музика справді може бути більш камерною, коли є тільки п'ять музикантів — контрабас, рояль, фон, голос і, фактично, гітара. Таким складом ми вже грали в Одесі, будемо грати у Москві. Така програма призначена для справжніх джазових клубів. Якби ми знайшли такий у Львові, ми б теж грали, але...

— ...у Львові, напевне, немає...

— Наразі ні.

— Але чи означає успіх вашого альбому, що українці готові слухати якісну музику, чи, може, переповнені зали на концертах свідчать про любов до Святослава Вакарчука?

— Не думаю, що це через ім'я. Якби люди не чули цієї музики, то просто було б ім'я Святослава Вакарчука і проект «Вночі» як щось нове. Уже чотири місяці продається платівка, глядачі бачили телеверсію. Про «Вночі» говорять, люди йдуть на концерти. Я думав, що «Океан Ельзи», по суті, більш зрозуміла і проста музика, тому у неї багато шанувальників, а з «Вночі» досягти такого розуміння буде складніше. І я приємно вражений, що виявився не правий.

— Тобто ми маємо іншого слухача?

— Люди, які приходять на наші концерти, — це ті, кому вже набридло те, чим нас «годують» по радіо та на телебаченні.

— У найбільших містах України, де відбуваються ваші концерти, ви також зустрічаєтесь зі студентами. Вже створено благодійний фонд «Люди майбутнього». Чим він займатиметься?

— «Люди майбутнього» — це благодійна організація. Зустрічі зі студентами — це тільки початок. Ми збиратимемо гроші для конкретних талановитих людей, будемо засновувати іменні стипендії для найобдарованіших студентів. Наша головна мета полягає не в тому, щоб допомагати всім, хто не має матеріальної забезпеченості, хоча про цих людей ми також обов'язково подбаємо. Найбільше нас цікавлять саме високоталановиті люди з будь-якої сім'ї. Якщо їм потрібна підтримка, вони її отримають.

— Можливо, ви станете продюсером молодих виконавців?

— Фонд більше спрямований на допомогу в інтелектуальному середовищі, у сфері науки та освіти. Однак, думаю, що у рамках Фонду можна буде робити і мистецькі проекти.

— Зустрічі зі студентами... Про що найчастіше вони запитують?

— Ми обговорюємо одну дуже просту істину: не чекай змін від держави — зміни себе сам і зміни після цього державу...

— Але своїм вчинком, який, щонайменше, заслуговує на повагу, коли Святослав Вакарчук залишив Верховну Раду України...

— Дякую, я знав, що ви про це запитаєте.

— Отож, чи не показав цим вчинком Святослав Вакарчук, що щось змінити неможливо? Тобто, якщо Святослав Вакарчук нічого не зміг змінити у ВРУ і пішов, то це розчарування для молоді, адже проста молода людина теж нічого не може змінити у цій країні?

— Ні! Неправильно казати, що молодь нічого у цій країні не змінить. Змінить! Тільки не з допомогою Верховної Ради, органів влади, а з допомогою щоденної роботи над собою. Чим більше кожен із нас змінюватиме і підвищуватиме свій особистий рівень, тим швидше настануть зміни загальні. Ні Президент, ні прем'єр-міністр, ні Верховна Рада, ні, навіть, мерія не винні, що у вас на подвір'ї лежить купа сміття. У цьому винні тільки мешканці будинку, які не прибирають. Проблема в нас самих. Як казав професор Преображенський, «разруха в наших головах».

— Чи не здається вам, що зараз студенти менш ініціативні? Навіть у Львові поменшало ініціативних ідейних рухів, більшість студентів просто хочуть комфорту?

— Серед студентів, як і серед інших категорій населення, завжди є малесенький відсоток новаторів, трішки більше ранніх послідовників і величезна маса тих, хто долучається, коли вже настав час, і невеличкий, знову ж таки, відсоток консерваторів, які нічого не хочуть змінювати. Цей перший відсоток новаторів яким був, таким і залишився. Я просто думаю, що настрої студентів трохи матеріалізувалися. Але це не страшно! Головне, щоб вони прагнули змін. Навіть якщо вони, в першу чергу, хочуть мати машину чи квартиру, а не реалізувати духовні ідеї, ці матеріальні бажання теж змушують їх думати, як цього досягти, допомагають їм змінюватись і через це змінювати країну.

— Ваш соціальний проект має назву «Книга творить людину». Які книги творили Святослава Вакарчука?

— Їх було багато. Спочатку — про Барона Мюнхгаузена, потім — Робінзон Крузо, Джонатан Свіфт, пізніше — Кафка і Гессе. У свій час — різні.

— А зараз?

— Мене продовжують творити різні книжки. Зараз я читаю класику — Флобера «Мадам Боварі»...

— Але ж це було у шкільній програмі!

— А я читаю зараз! Я Достоєвського в школі теж не читав, однак сьогодні — це мій улюблений письменник. Я прочитав майже всі його твори і не розумію, як у школі 14-річні діти можуть читати «Злочин і кара» або «Ідіот».

— А улюблені українські письменники?

— Якщо бути відвертим, те, що мене вразило по-справжньому — «Солодка Даруся» Марії Матіос. Це те, що змусило, аж... Скажімо, я дуже сміявся, читаючи «Гімн демократичної молоді» Жадана. Проте по-справжньому вразила «Даруся». Ви читали?

— Так, і була на виставі чернівецького театру, яка не дуже сподобалась. Однак матеріал хороший, можна було б екранізувати...

— Я не був на виставі, але про екранізацію багато разів говорив, і з Балаяном з приводу цього спілкувався. А загалом — якщо брати українську класику — для мене Іван Франко поза конкуренцією. Я нещодавно перечитав «Борислав сміється» і зрозумів, що його треба перечитувати кожному перед виборами. Ви читали «Борислав сміється»?

— Я «Борислав сміється» читала у ранньому віці...

— Почитайте його зараз. Будете вражені: там написано про наше паталогічне невміння збиратись гуртом, коли це потрібно. Франко — це такий геній! Чому ми до нього не прислухаємося?

— Щодо прислухання... Чи пов'язані зустрічі зі студентами з діяльністю батька, міністра освіти? Скажімо, чи розповідаєте йому про запитання студентів і чи прислухається він до цього?

— Хіба я раніше не зустрічався?! П'ять років тому це робив, три роки тому. Якщо ви знаєте, мій батько останнім часом «пішов» активно в Інтернет, на «Українській Правді» веде дискусію, сам особисто. Тож йому не потрібен я для того, щоб робити ці речі — дізнаватися про щось від студентів. Взагалі, у нас чудові родинні стосунки, але у громадському сенсі ми не перетинаємось. У нас можуть бути різні погляди на такі речі. Зрештою, коли ми бачимося чи зідзвонюємося, цікавимося не справами, а здоров'ям.

— У Львові і поза ним ходить багато міфів про галичан. Чи є Святослав Вакарчук галичанином?

— Ні, я не є автентичним галичанином, тому що в мене ні мама, ні тато тут не народились. А стосовно міфів, я думаю, що кожен міф — це частково міф, частково — реальність. Мені здається, сьогодні ми живемо у світі, де українська реальність така, що нам потрібно більше об'єднувати українців разом, а не конкретизувати, навіть такими міфами. Думаю, тих галичан, про яких ходять усі ці міфи, вже немає. Може, ми б і хотіли, щоб цей галицький образ класичного інтелігента, умовно кажучи 1900 року, залишився, але таких зараз дуже мало.

— Про українську музику: що є? І чого хочеться, щоб було?

— Чого б я хотів, то це свободи. Щоб була свобода вибору і у слухачів, і в музикантів. Зараз її немає ні в тих, ні в тих. Фактично такі проекти, наприклад, як «Вночі», поодинокі. У людей вибір обмежений: або кожен день напихатися «джанк фуд», не буду називати торгових марок, бо образяться, або жити в окремому світі, де співає Френк Сінатра, або грає класична музика, або грає група «Пінк Флойд». Мені б хотілося, щоби були паралелі, свої ніші — авангардної музики, академічної музики, щоб це була спільна неперервна стрічка. Зараз її не існує, зате існують інші паралелі: маргінес, на якому перебуває висока культура, та музична культура, що звучить щодня, яку навіть культурою назвати важко. Як насправді воно буде? Думаю, ми все-таки будемо йти до цивілізованого суспільства, яке буде структуризуватися. У Києві, скажімо, вже з'являються нішові радіостанції, що є ознакою будь-якої нормальної країни. Цього ще мало, але вже є. У Львові такого нема, але я впевнений, що буде.

— Для цього є ще Інтернет...

— Інтернетом все не заміниш. Інтернет — це дуже багато, це великий шанс для України не бути відкиненою на узбіччя цивілізації, але це ще не все, має бути і реальність, а не тільки онлайн.

— У вашому проекті «Вночі», продюсером якого став Мілош Єліч, є пісня з балканськими мотивами. Балканська культура взагалі зараз дуже популярна у світі...

— Вона дуже вміло була спопуляризована. Фактично кількома людьми: Бреговіч, Кустуріца, Мілорад Павіч.

— Як можна було б популяризувати так українську культуру?

— Ну, по-перше: балканська культура настільки сформована, що готова для передачі в інший світ. Кожна сербська родина, коли чує цю музику, встає і починає танцювати... А от українська культура, як продукт, ще не сформована. Є українська музика, етнічна народна, є українське мистецтво, але ми ще не створили того культурного продукту, щоб поставити його як прапор і все, що під ним упізнавалося б як «це українське». Цього, вибачте за відвертість, лише перемогами на Євробаченні не створиш. Це інші речі.

— Але перед тим у них була війна...

— Ну так, але українська родина в Галичині має одне, на Сході ще інше, десь там — ще інше. Нам потрібно об'єднавчу ідею. Якщо це навіть не етнічна культура, бо я все-таки думаю, не етнічність об'єднає Україну. Скажімо, «Океан Ельзи» — те, що об'єднує. Я цьому дуже радий. Розумію, що це величезна відповідальність і, якщо є якась місія, то вона пов'язана з цим. Тобто хочеться бути близьким і для львів'ян, і для людей із Донецька.

— Однак у країні проблеми не лише з об'єднанням, в Україні нема жодного героя...

— Все правильно ви говорите. Тільки два аспекти. Є, по-перше, міфологічний аспект — якщо чогось немає, то його треба вигадати. А другий момент — є багато чогось, що лежить у нас під ногами, у прямому сенсі, і ми на це не дивимося. Добре, що у Львові побудували пам'ятник королю Данилу. Чому у нас в Україні так багато пам'ятників героям, справді героям, які полягли мученицькою смертю або писали постійно у своїх творах про те, як все погано, і чому так мало тим героям, які виграли? Чому ми не ставимо пам'ятники Ярославу Мудрому? Чому не ставимо пам'ятники князю Святославу? Де наші адмірали Нельсони, де наші Джорджі Вашингтони? Тобто люди, які виграли. ВИ-ГРА-ЛИ! Не можна будувати, при всій моїй повазі до трагічних подій у нашій історії, націю на спільному болю. Це не запрацює. На болю, сльозах, горі не будують ідеї нації. На спільній перемозі і радості — будують. А ми ніяк не можемо цього збагнути.

— Це, напевне, найбільше треба пояснювати Ющенку, з ініціативи якого закордонні канали крутили промоційні ролики про Україну, де було про Голодомор...

— Я думаю, що наше успішне майбутнє буде пов'язане з успішним минулим. Якщо взяти історію єврейського народу, то, безумовно, всі пам'ятають страшну трагічну подію, яка сколихнула весь світ — Голокост часів війни. Але символ об'єднання євреїв — це, перш за все, путь Мойсея або десять заповідей, або життя Давида і Соломона — ось, що їх творило як народ. Так само і в нас — ми маємо об'єднуватися навколо наших Мойсеїв...

— Але Мойсей 40 років водив народ і скептики кажуть, що Україну будуть стільки ж водити...

— Це скепсис?!! Якщо нас сорок років будуть водити, але потім таки приведуть, я вважаю, що це оптимізм. Дай Бог, щоб так було. Якщо за ті сорок років ми прийдемо туди, куди хочемо, то це оптимізм. Слухайте, нам 18 років, нам не 100, не 200, не 500, як іншим європейським країнам. А лише 18! Якщо відкинути всі історичні алюзії і всі видавання бажаного за дійсне, то Україні, як державі, 18 років. Тобто востаннє наша держава повноцінно існувала тисячу років тому — у часи Київської Русі. Як на мене, це і є основна наша національна ідея — ми найбільш прямі, автентичні і оригінальні нащадки Київської Русі. Ось чим ми можемо об'єднувати. Я так вважаю, це моя особиста думка, я нікому її не нав'язую, але вважаю, що це той найближчий до нас, позитивний і дуже повчальний приклад — об'єднання сили, науки і місіонерства в одному. Величезна частина території Європи була пов'язана з історією цієї країни, яка належала не те, що до п'ятірки — до трійки найпотужніших країн Європи 300 років! 40 років — це короткий час. Якщо ми хочемо, щоб через рік прийшов месія і нам щось змінив, то це інфантильна утопія.

— Але у 18 років ще треба брати з когось приклад?

— Чому ви думаєте, що нам не треба створювати щось своє, а брати приклад. Будь-які успішні приклади нам підходять, я думаю, що треба створювати своє, але пам'ятаючи про інше. Позитивних прикладів, крім нашої автентичної нитки від Київської Русі, є багато — це і Сполучені Штати з їх Вашингтоном, і Німеччина з її Бісмарком, і Індія з її Ганді...

— В Україні зараз ставка на Бандеру... Чи забути про цей шмат історії і все ж таки повернутися до Київської Русі?

— Чому відразу забути? Невже готові сприймати виключно біле-чорне? Щодо Київської Русі, я не думаю що є в країні людина, яка б заперечила велич тієї держави. Таких людей не існує, і якщо вже є така платформа, давайте її використаємо.

Форми, які роз'єднують, не можна використовувати, на них можна вчитися подавати руки. У Вашингтоні стоїть пам'ятник, де один на одного дивляться солдати ворогуючих армій часів громадянської війни — Півдня і Півночі, але це один пам'ятник, на якому написано «героям Америки». Це те, чому треба вчитися. Донбас і Галичина мають об'єднатися не на тому, що вони вшановують «своїх» героїв, а на тому, що вони розуміють один одного, і важливі герої кожного. Це перший етап. На другому етапі ці герої стають спільними. На першому ж треба навчитись слухати одне одного і поважати вибір і з одного, і з іншого боку.

Під час зустрічі з львівськими студентами мені дали запитання, як я ставлюся до того, що в Одесі побудували пам'ятник Катерині ІІ і більшість населення сприймає це абсолютно добре. Я сказав: «Ви знаєте, а в Одесі мені ставлять питання, як ви ставитесь до того, що у Львові поставили пам'ятник Бандері і більшість ставиться до цього добре?». Знаєте, що я запропонував? Не задавати ні першого, ні другого запитання сьогодні. Нехай мене вибачать ті люди, які люблять загострювати ці теми, але на сьогоднішньому етапі наша мудрість полягає у тому, щоб не ставити гостро таких запитань. Для початку — просто не ставити їх. Не значить забути про них назавжди, але це не ті речі, які мають стояти на першому місці.

Україна сьогодні — це не територія, обмежена населенням людей, які розмовляють українською мовою чи навіть етнічних українців, це державна територія, яка є такою, яка є, яку ми одержали у спадок від різних імперій у 1991 році, і наше завдання — зробити з цієї країни сильну і процвітаючу державу, яка б національна ідея її не об'єднувала, але це наша держава. Донецьк, Севастополь, Львів, Київ — це наша держава!

— Нація до цього готова, зокрема, молодь?

— Я думаю, що молодь до цього вже готова навіть більше, ніж старше покоління, абсолютно впевнений. Ну, по-перше, Інтернет дуже допомагає, по-друге сам обмін, мобільність студентів і молодих людей — і географічний обмін, і віртуальний онлайновий — вони дуже допомагають. Ви запитували про героя — я вважаю, що героями мають бути 46 мільйонів людей.

P.S. На зустрічі зі студентами у різних містах України по маршруту туру «Вночі» Святослав Вакарчук у співпраці з організаторами Всеукраїнського благодійного проекту «З книгою — до дітей!» звертається з проханням приносити книги, які потім передають вихованцям дитячих будинків. Після зустрічей молодь виявляє ініціативу продовжити такий збір книг. Акція триватиме до 1 червня 2009 року й усі охочі можуть приєднатися. Зокрема, у Львові можна приносити дитячі книжки (нові та читані) у Центр культури і дозвілля ЛНУ імені Івана Франка. А в «Українській книгарні» у Львові (просп. Шевченка, 8) з цієї нагоди триває акція, у межах якої можна придбати дитячу літературу для дитячих будинків та інтернатів за спеціальними цінами. Координатор акції у Львові — Віталія Федина (8-067-589-60-40).

Світлана Жаб’юк ZAXID.NET

http://zaxid.net/article/37890/

Любов ніколи не минає

Щирі почуття, мрії та віра в те, що любов ніколи не минає, заспівані студентами Українського католицького університету, які не уявляють свого життя без Краси та Добра. Учасники цього проекту переконані, що Студент — це не суспільний статус, а стан душі.

Послухайте наприклад: Артем Мисяк — Летить бик   Download audio file (LNM-04-Letyt_byk.mp3)

Їхні пісні – це їхнє життя. Народжувалися вони по-різному і в різних місцях. В аудиторіях під час перерв, у веселому товаристві під час спільних святкувань, вдома на канапі. Співали студенти і в академічній каплиці під час духовних роздумів та на прощах, прославляючи Бога – Любов, яка ніколи не минає. Завдяки такій різноманітності студентського життя, пісні цього проекту теж різножанрові. Це переробки відомих хітів, духовні пісні, авторські твори, жартівливі переспіви та діалоги.

Настя Войтюк — I to wszystko

Download audio file (LNM-05-I_to_wszystko.mp3)

Творчий проєкт «Любов ніколи не минає»
http://www.lnm.org.ua/

В соціальних мережах:

Відео

Музика

Фото

Андрій Содомора — Імпровіз №2

Творчий проект «Любов ніколи не минає»

http://www.lnm.org.ua

ЛММГО Братство УКУ “Res Familiae ” запрошує всіх любителів експериментувати перевести свої годинники на майже століття назад …

В атмосфері ресторації епохи Львова 20-х років XX ст. Ви зможете насолодитися танцями, живою музикою, кавою та чеколядовим тістечком спеченим за особливим родинним рецептом.

18 травня (неділя) 2008
Італійський дворик

Дрес-код: одяг у стилі 20-30-х років

Початок о 18.00

За квитками звертатися до Назара Данилківа (8 097 671 04 72) та Тетяни Дмитрів (8 097 802 85 73)
або пишіть нам на е-mail res.familiae@gmail.com

Вартість квитків — 25 грн.

Шоколадом вимощена дорога в рай…

Влодко Абу-Алі-Ібн-Хіцяк написав:

От і все... відгриміли вальси й танго. Дух Львова нам допомагав --обійшлося без дощу:) То було справді неперевершено! Кусайте лікті ті, хто не прийшов і готуйтеся до наступних вибриків Великого Братства!!! Амінь!!!

Тетяна Тяка Яремкевич написала

це не так складно як здається. просто тре втикнути на одяг в неті, а потім скомпонувати собі з власних шмоток

шукай 1920s

Jack Dante Daniels написав

Що мені робити? Я немаю шмоток 20х-30х років, але дуже хочу піти. Як бути?