Євген Гудзь (Gogol Bordello): Львів чудове місто, краще ніж Будапешт. хоча і тут не бракує гламуру
Він народився і жив в Україні, з часом емігрував з батьками. І більшу частину життя живе закордоном. «Вічний» емігрант Євген Гудзь лідер групи Gogol Bordello завітав до Львова на фестиваль Stare Misto. Це вперше епатажний музикант прибув в Україну зі своїми музикантами (перед тим передував напівзакритий концерт у Києві в 2003 році). З планами на майбутнє та враженнями від Львова та України Євген поділився з кореспондентом «Культурного Львову».
Скажіть будь ласка, скільки часу ви плануєте залишатись у Львові і які ваші враження від нашого міста?
— Планую перебувати протягом трьох днів, хочемо підшукати місце для бару, бо Львів гарніше місто ніж Будапешт чи Варшава про які ми теж думали.
А для чого вам це? Потрібні гроші чи може є якась інша мета?
— Грошей у мене достатньо, це для спілкування з народом.
Чому ви так довго не приїжджали до Львова?
— Ми приїжджаємо туди куди нас кличуть,все залежить від організаторів, якшо нас запрошують, то ми охоче відвідуємо ті місця.
Що Ви можете сказати відносно політичної ситуації в Україні чи в світі загалом, Ви взагалі спостерігаєте за політикою?
— Ні, я вважаю що це марна справа за нею спостерігати. Ми тут для рок-н-ролу, жодної політики!
А кого з українських артистів ви знаєте особисто?
— Знаю добрий гурт ВВ, та багатьох інших корифеїв українського джазу.
Ви певний час жили на Ураїні, де саме? Чи залишились у вас тут якісь родичі?
— Виріс я в Києві, в 1986—1987 жив біля Стрия, в Сваляві. Потім жив ще в теперішній Луганській області. Родичів майже не залишилось, справа в тому, що одна сторона моєї родини це цигани – серви (циганська етногрупа, яка входить у групу циган-рома. Сформувалася в Україні з сербських циган, які емігрували на початку XVII сторіччя). А цигани часто приховують свою національність через дискримінаційні причини. Фарбують волосся у білий колір і говорять, що вони молдавани. Тому більшість наших перебралися з Луганської області сюди після війни і були тут. А потім розбрелись — хто до Естонії, хто до Литви, хто у Київ. Проте, іноді, я ще й досі зустрічаюся з різними членами цієї окремої родини.
Чи пишаєтесь Ви тим, що Ви – українець? Повязуєте себе з українською культурою?
— Звичайно я пишаюсь цим, просто я з родини де все намішано. Що ж стосується України і культури, то тут справа у тому, що справжньої української культури тут практично немає. Її тут менше, ніж в діаспорі.До прикладу, її більше у Канаді, у Бразилії. Там живуть українці ще з «першої хвилі». Там — чиста, справжня культура. Ось що мені подобається. Шкода, але тут немає того,що я люблю. Можливо, це все повертається... Ми всю ніч гуляли по Львову, були у різних місцях і культура тут присутня набагато більше, ніж у Києві. І це вже тішить. Вже з'являється надія приїхати сюди і щось робити.
Я мав змогу жити у різних країнах і мені є з чим порівнювати. Останні два роки я жив в Бразилії. І коли там проходить карнавал, мене до сліз пробиває те, наскільки бразильці люблять і знають свою культуру. Вони це роблять не через те, що там щось треба відроджувати, просто вони завжди її любили. Ось скільки пісень є в Україні, чи у Росії, які знають всі? Три? Можливо, на Західній Україні їх з десяток. У Бразилії ж їх сотні, ті які знають всі, — від таксиста, дантиста і до рибалки. Ось це — культура.
Ви весь час подорожуєте, чи є таке місто де відчуваєте себе як вдома чи, можливо, емігрантом?
— Напевно є. Це Ріо – де – Жанейро. Там я спокійно можу перебувати пів року, і мене не тягне зриватись з місця і їхати кудись ще. Ось це єдине місце, про яке сміливо можна сказати “24 години на добу”. Там працює все і в будь-який час. А емігрантом… напевно в Німеччині. Атмосфера там така, чи що...
У Ваших піснях часто лунають російські тексти, як до цього відносяться інші члени вашого гурту?
— Ми часто б’ємось на національному грунті. А якщо серйозно, то найпопулярнішим питанням є питання про те, як ми всі уживаємось в одній групі. Але ж це безглуздо. Ми всі дуже добре ладнаємо. А я взагалі звик з кимось уживатись, я ж виріс в маленькій квартирі на Героїв Севастополя у Києві. Там жили я, мама, тато, мамин брат, та вся його родина, а також бабуся на балконі та дід на кухні. Тому це все не так складно для мене.
Ви знімались у кіно, а саме у фільмі Мадонни “Грязь та мудрість”. Скажіть чи схожі ви на персонажа, якого там зіграли?
— Навіть не знаю. Щось з моєї «брудної» біографії Мадонна взяла. Але я взагалі не сприймаю це все так серйозно. Мені подзвонили, запросили на три місяці позніматися. Я сказав: у мене є три тижні. Так і домовились.
А чи плануєте ще зніматись в кіно? Можливо є якісь конкретні пропозиції?
— Взагалі, є лише пару людей з якими я дійсно зацікавлений зробити щось разом, з якими я про це говорив і яким подобається те, що я роблю. Це, наприклад, Джим Джармуш.
А наразі, є багато прохідних пропозицій. Наприклад, зіграти польського терориста. Але мені це не подобається. Та й я не маю достатньо часу на це.
Ви не надто полюбляєте запитання з приводу співпраці з Мадонно. А які найдурніші запитання були з цього приводу?
— Якщо чесно, всі найдибільніші питання були до неї. Раніше, коли мені ставили дурні запитання мене це засмучувало, я вважав, що це через якусь неповагу. А потім я побачив, як відповідає на аналогічні питання Мадонна. Я зрозумів, що це — як медитація. Просто just do it!
Нещодавно ви виступали на одному фестивалі з «Ляпісом Трубєцкім». Вас часто порівнюють з ними. Вам вдалося з ними поспілкуватися?
— На жаль, ні. Але мені завжди подобалося те, що в них все зроблене з артистизмом. Думаю, що у самій музиці у нас мало спільного, але у Сергія (соліст гурту «Ляпіс Трубєцкой») дуже хороша енергетика. А музика — це в першу чергу енергетика.
А коли очікувати виходу нового альбому?
— Ми його якраз нещодавно завершили, щойно зі студії в Каліфорнії, в якій перебували три місяці. Реліз планується в листопаді або грудні. Стиль альбому панк-рок-самба, загалом те, під враження чого ми знаходились сотаннім часом.
Ще таке запитання, чи маєте ви якісь особливі пункти в свому райдері?
— Особливі… Гребінець густий, порошок зубний, що ще треба?
Текст: Пасіченко Ніна
Фото: Володимир Піць
Джерело: kultura.lviv.ua
Коментарі
Коментувати